Пам`ять про голодні роки

Пам`ять про голодні роки
Оформлення сцени: на заднику - Державний Прапор України з чорною стрічкою, у глибині - стіл, на ньому - коровай, розрізаний на частинки і перев’язаний чорною широкою стрічкою, з незапаленою свічкою. У залі - темрява. Зліва перед сценою на спеціальній підставці - ікона Божої Матері, горить лампадка. З протилежного боку сцени - журнальний столик для ведучих. На столику - рушник, колоски у вазі, один з яких зламаний.
(Годинник відбиває секунди. По обидва боки зали до сцени виходять діти у білих одежах (хітон), ніби тіні замордованих голодом, зупиняються біля стіни. В руках у них - запалені свічки. На сцені вмикають світло. Виходить Жінка-Пам’ять, в руках у неї горить свічка. Звучить «Lacrimosa» з «Реквієму» ВЛ. Моцарта. На фоні музики - слова).
Жінка-Пам’ять.
Народе мій! Пам’ять знову відродилась, Прийшла з остогидлого життя,
Щоб свічкою новою запалала Душа, зірвавши пута забуття.
В молитвах всіх померлих пригадаю,
Живим у Бога буду щедрості просити. Воскресне дух! Я всіх вас заклинаю Людської пам’яті свічку запалити.
(Запалює свічку на короваї, виходить. З’являються ведучі).
1-   й       ведучий. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932-1933 роках, пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячується наш вечір-реквієм.
2-   й       ведучий. Страшний 1933 рік... У Москві - демонстрація, веселі обличчя. Холодна посмішка «вождя народів» із трибуни Мавзолею. Люди, сповнені ентузіазму, несуть портрети Сталіна, звучать марші, а в цей час в Україні гуляє смерть. Кордони закриті військами. Листування із закордоном заборонено. Відіслано понад 100 тис. комуністів для заготівлі зерна. Припинено кооперативну і державну торгівлю, вилучено всі товари з продажу селянам. Хліб береться «будь-який і де завгодно», причому репресивними методами. Паралельно проводяться чистки «класових» ворогів. На залізничних станціях заборонено продавати квитки на потяги. Хліб забирається з-під молотарки, навіть посаджений пектися до печі, забирається із примусом і терором, із погрозами заслання і тюрми...
2-й ведучий. Ворог не зламав Україну духовно, тому вдався до того, щоб зламати її фізично, вдався до такого хижого, звірячого способу - організованого масового голоду.
2-й ведучий. Ось що згадує свідок тих подій, наш земляк, директор Торчинського історичного музею Г. Гуртовий: «Я пішов у перший клас восени 1932 p., а вже зимою-весною 1933-го клас розпався. Ми були опухлими, бродили по городах, шукали картопляні гнилички, лободу, іншу траву, а потім цвіт акації та інше, щоб з’їсти, щоб вижити. Спухла мама спродала все, на що був попит, щоб нас, трьох дітей, порятувати. Але порятунку не було. Сестричка Віра вмерла у муках, померли дідусь Карпо, бабуся Горпина, багато родичів. Хати сусідів спорожніли. Хлопчика, мого однокласника... мати з’їла. Інша однокласниця, Дуняша, сусідка, три дні вмирала...
А за батьком полювали «комнезами». Він переховувався, а в спільний обробіток землі не йшов. Таємно вивіз нас - матір, сестричку Марію (меншу) і мене. Це була втеча з села. Туди ми більше ніколи не поверталися».
1-    й       ведучий. Згадує інший очевидець тих подій. (Виступ).
2-    й       ведучий. Свідок тих подій Юрій Клен у поемі «Прокляті роки» пише:
У ті роки великої руїни Такий рясний нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, якого доти ще не бачив край,..
Та незважаючи на це, за певним, наперед продуманим планом, з метою політичного примусу й помети непокірному народові було створено


жахливу катастрофу, яка набагато перевершила страхітливі наслідки голоду 1921-1922 pp.
1-        й ведучий.
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю,
Всі українські села, пересілки
та хутори, Повстаньте всі, кому сказали: вмри! Засяйте над планетою, невинні душі! Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це - двадцять другий рік,
Це - тридцять третій рік,
Це - сорок шостий рік.
Усі. Голодомор... Голодомор... Голодомор...
1-        а         дитина.
Ідуть, ідуть людомори У червоних прапорах.
Забирають із комори Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині,
Зерен запашні сліди.
Залишають в Україні Хліб з кропиви й лободи.
2-        а         дитина.
Світ виносять із халупи,
Що віками там горів,
І складають поміж трупи Недовмерлих матерів.
3-        я         дитина.
Не забудемо ніколи, не забудьте й ви,
Як ми тяжко помирали
з велінпя Москви. Як опухлі та болящі ми повзли в міста, Як благали - ради Бога та ради Христа. Як штиками завертали нас у бур’яни,
Як нас потайки ховали без мольби
і без труни. Як з могили видихали ми життя своє З непочутною клятьбою, що тирана вб’є.
4-        а         дитина.
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не пустить вас Бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі Накриватиме цвітом наші чола й уста І росою вмиватиме очі.
(Діти виходять із зали. Театральний епізод: уривок із роману У. Самчука «Марія». Сільська хата. Зимовий вечір. Стара Марія стоїть
у смутку, дивиться у вікно. Заходить її дочка Надія ).
Надія. Мамо, не можна тепер плакати. Що це поможе?
Марія. Все, все забрали. Син Максим вигнав нас з хати. Землю забрали. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Куркулі не сміють мати машин.
Надія. Ах, мамо! І нам все, все забрали. Ско- лективізували. Архип змагався як міг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав - як має дістатись чортові, хай краще здихає.
Марія. А як Христуся?
Надія. Росте. Тільки нема чим кормити.
Марія. Боже, Боже! Що вийде з таких людей, які з дитинства голодують?!
Надія. Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Ах, мамо! От ніяк не знаю, за що нас покарано. Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм на хлібозаготівлю не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» - питають люди. «Нам до того нема діла. їжте те, що на полях лишилося». Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа - і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони - ми! А після все змокло,
поросло. Нагаями гнали людей з полів, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним. Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду...
(Марія йде до комори і несе вузлик).
Марія. На, дитйно. Давай хоч малій їсти. Та вже напевно не винна...
Надія. А що ж вам? Що будете їсти?
Марія. Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам... Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз... І що ж...
(Заходить чоловік Марії Корній. Обтрушує сніг з одягу. В руках тримає гарнець висівок).
Корній. Це вже, Маріє, останні... Спечи якось... Може, більше кори... Прибав... прибав... чуєш...
Марія. Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...
(Марія замішує тісто, порається по хаті. Корній сідає на лаву, повільно дістає з кишені газету «Пролетарська правда». Ворушачи губами, читає по складах).
Корній. «Я, Максим Корнійович Перепуть- ка, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності, навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, п’ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соц- будівництва нашої країни».
(Марія падає непритомна. Завіса. Музична заставка - Р. Шуман «Грезы». На тлі музики, що поволі стихає, - текст ведучих).
2-   й ведучий. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний Голодомором 1933 року. Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли створити на цьому світі, а й те, що і чого вони так і не передали нащадкам. Злюче провалля утворилося на місці 33-го року в демографічній структурі населення України.
1-   й       ведучий. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, - гени розуму, здоров’я, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.
2-   й       ведучий. Моторошно подумати, але навесні 1933 р. в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини - 1 тисяча, щохвилини -17.
1-   й        ведучий. Вимерли голодною смертю там, де земля була з урожаєм, із зерном та городиною, де весною кинь у землю зернину - а восени бери сніп.
Не було кому світити на похоронах убієнних голодом, а пізніше не було кому подати за упокій у церкві. Настав час, коли ми схиляємо голови перед їхніми важкими муками.
2-   й        ведучий. У скорботну хвилину задумаймося над нашою долею, долею наших дітей, нашої України і зрозуміймо: ані на крок не просунемося ми на шляху духовного відродження, якщо ступатимемо по рідних могилах, топтатимемо свою історичну пам’ять, а з нею і гідність свою. Бо все так просто - щоб нас шанував світ, варто самим себе шанувати.
1-й ведучий. Хай зал наш стане сьогодні Храмом Духовності, Храмом Скорботи і Пам’яті. Сьогодні в річницю пам’яті жертв Голодомору, просимо вшанувати їх світлу пам’ять хвилиною мовчання.
(Усі встають. Хвилина мовчання. Ведучий бере піднос із короваєм, через авансцену спускається в зал, проходить поміж рядами і роздає його ).
1-й ведучий. Просимо скуштувати цього поминального хліба.
(Звучить гімн М. Лисенка на слова О. Ко- ниського «Боже Великий, Єдиний»),

Г.А. Чурікова, завідувач сектору організаційно-методичної робота та культурно- просвітницької діяльності НМЦ Волині, м. Луцьк, Волинська обл., учасниця редакційного конкурсу <*Джерело творчості»

Немає коментарів:

Дописати коментар